Саломе Зурабішвілі покинула президентський палац. Що далі?
Згода Саломе Зурабішвілі добровільно залишити президентський палац є важливою символічною перемогою грузинської влади. Хоча Зурабішвілі продовжує заявляти про свою "легітимність" як глави держави, але фактично вона поступилася своїм місцем (причому в буквальному сенсі слова) новому президенту Михайлу Кавелашвілі.
Після цього акції протесту опозиції навряд чи припиняться. Але поки у правлячої партії "Грузинська мрія" виходить реалізовувати поетапний план щодо зміцнення своєї влади та протести цьому завадити не можуть.
Також примітна порівняно м'яка реакція Заходу на те, що відбувається. Попри велику кількість грізних заяв по-справжньому болючі санкції (наприклад, скасування Євросоюзом безвізу для громадян Грузії) поки що не введено.
І час грає не на користь опозиції.
У Вашингтоні до влади прийде Трамп, який не факт, що взагалі якось глибоко буде вдаватися в грузинські справи. А головний європейський союзник обраного президента США Орбан уже заявив, що заблокує санкції проти Грузії на рівні ЄС.
Подібна реакція Заходу багатьох здивувала.
Проте, вона має об'єктивні причини. А саме – загальносвітовий тренд, коли вплив регіональних гравців на події в окремо взятому регіоні сильніший, ніж вплив глобального Заходу.
Багато хто асоціює "Грузинську мрію" з РФ, вважає її чи не проросійською партією. Проте значно менше уваги звертають на те, що грузинську владу після виборів прямо підтримали два інших найважливіших сусіди Грузії – Азербайджан та Туреччина.
Президент Азербайджану Ільхам Алієв нещодавно дав велике (тривалість понад годину) інтерв'ю Дмитру Кисельову, значну частину якого присвятив різкій критиці Заходу, США та Франції, яку він назвав "failed state".
А що стосується Грузії, то він підтримав ухвалений там закон про іноагентів ("був період і у нас, коли також грантоїди та грантодавці почувалися вільно, але ми це припинили"), заявив, що за протестами "стирчать вуха" західних країн і що ситуація в Грузії це "важливий чинник битви за Кавказ" та за "традиційні кавказькі цінності".
Баку має свій інтерес до того, щоб ставити на нинішній грузинський уряд. Оскільки прозахідна опозиція, якби прийшла до влади, могла б взяти курс на зближення з ідеологічно близьким керівником Вірменії Пашиняном. Що ні Азербайджану, ні Туреччині не потрібне.
За підсумком і склалася ситуація, у якій усі сусіди Грузії підтримують "Грузинську мрію". Пашинян, можливо, в глибині душі й співчуває опозиції, але прямо цього показати не може, оскільки Вірменія критично залежить від транзиту товарів через Грузію. А тому він одразу ж привітав "Грузинську мрію" із перемогою на парламентських виборах.
За такого геополітичного розкладу грузинська влада може почуватися в протистоянні з опозицією цілком впевнено.
Противники "Грузинської мрії", ймовірно, свої акції продовжуватимуть. Однак розраховувати вони можуть лише на свої сили, не сподіваючись, що реакція Заходу змусить грузинську владу піти на поступки.
